СОТЕ СЕЛО "БАБИ ЄЛЬКИ"

Уперше в Устинівському районі, уперше так близько до повноводого Інгула та магічного Монастирища – «Баба Єлька» побувала з експедицією у сотому та сто першому селах Кіровоградщини.

Аж ось Інгульське. В’їзд у село збиває з пантелику не залишками блокпосту, а природною красою, до якої, либонь, уже добре звикли місцеві. Тут Інгул біжить невеличкими каскадами, за кілька метрів від мосту над річкою стоїть біла чапля, а у небі заливається птаство. Оце щастить дітям, що ростуть в таких природних розкошах… (Згодом ми зрозуміємо, що люди і природа – це чи не єдині розкоші цього краю, де колись діяли виправний центр, гуртожиток, проф-техучилище. Тут було людно і перспективно! А зараз про все ми чуємо в минулому часі, проте, не відчуваючи туги в місцевих за тим, що було. Можливо, це війна навчила цінувати те, що маємо тут і зараз?)

Переїжджаємо через місток, їдемо вулицею Набережною, придивляючись до особливостей архітектури цього південного краю.

У центрі минаємо невеличкий базарчик (кілька машин із розкладеним біля них крамом) і їдемо до колишньої сільради. 

В одному приміщенні «контори» тут розташована бібліотека, кабінет старости і діловода, відділення Укрпошти (правда, у селі працює пересувне відділення). Знайомство з культурним активом Інгульського починаємо в бібліотеці. Тут відразу в око падає цікава старовинна софа явно шляхетного походження. Власницею гарнітуру (були ще крісла, але їх повикидали) була Валентина Гога та її сестра Людмила Гога, які родом із Києва. Їхня племінниця – Вікторія Колісник, завідувачка місцевою бібліотекою – перевезла цю софу з Києва в Інгульське і розмістила в себе в кабінеті. Софу сестри Гоги успадкували від своїх батьків, а ті – від своїх... На жаль, більше інформації нам не вдалося дізнатися.

 

Найбільше в «сільраді» нас зацікавила етнографічна світлиця, якою опікується художня керівниця Інгульського будинку культури Ірина Борисенко.

   

У ній зібрані речі з різних регіонів України – Полісся, Гуцульщини, Слобожанщини. Пані Ірина пояснює: більшість експонатів вона зібрала за свій кошт, на власному ентузіазмі. Є речі місцевих жителів, мешканців сусідніх сіл – старовинний одяг, посуд, рушники, рядна.

Тут ми вперше побачили жерстяну форму для випікання у вигляді… риби (вона належала місцевій кухарці бабі Діні Кутін, без якої раніше не відбувалося жодне весілля), вперше потримали в руках дитячу іграшку повоєнних часів – саморобний дробовик, який передав до імпровізованого музею хтось із жителів сусіднього села Ганно-Требинівки.

До речі, після візиту команди «Баби Єльки» до Інгульського організаторка етносвітлиці Ірина Борисенко вирішила ще раз закликати місцевих жителів надати до музею старовинні речі, які б могли становити етнографічний інтерес – давні фотографії, вишивки, предмети побуту та реманент. Хто знає, можливо, за кілька років ми напишемо про відкриття етнографічного музею в Інгульському!

 

«Якою ти квітучою була, Завтурова моя»

«Давайте, дівчатка-рибенятка, заходьте всередину», – це Даниїла Йосипівна Дромашко припрошує нас до своєї хатинки, в якій зібралися її подруги Наталя Панасюк, Галина Маслова, Варвара Гриджук. Історія нашого знайомства почалася з листа Дани Йосипівни до редакції. Вони з подругами вже років із десять не збиралися для співів. Дана Йосипівна поховала чоловіка, згодом Інгул забрав життя красеня-сина, від ковіду померла молода донька. Наступного дня після поминків за донькою почалася велика війна, і єдиний син Дани Йосипівни пішов на фронт. Попри це страшне горе Даниїла Йосипівна змогла згуртувати жінок на зустріч з «Бабою Єлькою» для того, щоб зберегти бодай крапелиночку інформації про життя у Завтуровому у давнину. 

Колись і це село гуло повноцінним життям. Інгул був повноводнішим, вулиці – повнолюднішими. У 2010 році у селі проживало 540 людей, у 2019 – 72, у травні 2023 – 35…

«Синє небо, родюча земля, жило село, співало, а тепер чути тільки пугикання сичів... Якою ти квітучою була, Завтурова моя...» – каже Дана Йосипівна. 

Помічаємо, що жінки по-різному називають своє село – Завтурове, Завтурова, інколи навіть Завтурово. Назва ж його походить від прізвища пана Завтура, який колись господарював на цих землях. Про пана нагадують лише рештки кам’яних хрестів на клаптику-кладовищі посеред розораного чорного поля, а про минуле – пісні, які співали у Завтуровому на кожному кутку. Ось одна із традиційних для цього села, яку згадали учасниці «Завтуряночки» (так називається їхній колектив)

 

ОЙ ХМЕЛЮ Ж МІЙ, ХМЕЛЮ

 

– Ой хмелю ж мій, хмелю,

Хмелю зелененький,

Де ж ти, хмелю, зиму зимував,

Що й не розвивався? (2)*

– Зимував я зиму,

Зимував я другу,

Зимував я в лузі на калині,

Що й не розвивався! (2)*

– Ой сину ж мій, сину,

Ти моя дитина,

Де ж ти, сину, нічку ночував,

Що й не роззувався? (2)*

Ночував я нічку,

Ночував я другу,

Ночував я у тої вдовиці,

Що сватати буду. (2)*

 

Крім пісень, традиційно розпитуємо у жінок про травництво, народні вірування, знахарство, про весілля, про вбрання, прикраси… Про все, що дозволило б намалювати в уяві портрет жителя цього краю сто років тому. 

 

Поміж балаканиною фіксуємо для себе народні способи лікування «швидкої Насті». Про траву «заткнигузно», до речі, ми вже чули під час експедиції у село Бандурове Олександрівської громади. Тут ми почули трохи іншу її назву, написати яку не дозволяє етика. 

Ще слово за слово і вже Наталя Панасюк згадує про забобони, пов’язані з народженням дітей.

– А як купали дітей?

– Коритечко таке дерев’яне…

– А що клали у купіль?

– Череду, любисток...

– А була різниця, які трави класти залежно від того, хлопчик чи дівчинка?

– Звісно! У мене троє внучок, то одній я клала цвіт яблуні, другій – ромашку, а третій рвала любисток. Олю купала в яблуні цвіту, Оксану купала в ромашці, а Юлю купала в любистку. 

– А чому ви обирали цвіт яблуні?

– Бо яблуня – це «вона» (жіночого роду – авт.). Оце купаю і кажу: «Щоб ти росла така, як яблунька, щоб ти цвітом була як цвіт яблуні, бо яблуня ж красиво пахне». Отак і вона... До кожної дитини підхід треба мать...

Свекруха Даниїли Дромашко баба Ксеня навчила свою невістку ритуалу, який допомагав, коли кури не трималися двору. Ось що треба робити, щоб впоратися з цим:

«На другий день після Різдвяного вечора помити посуд, набрати у баночку тої води і увійти до курника. Трошки взяти пшениці. Якщо є круг (наприклад, обід від бочки) – всипати пшеницю у круг. Поки кури стають кружка і клюють пшеницю, їх слід покропити тою водою, в якій мився посуд. А ще  як перший раз корова йде на пасовище, то корову бризкають від голови до хвоста оцими помиями», – розповіла жінка.  

Від Даниїли Йосипівни та Олени Магиної до Етнолабораторії «Баба Єлька» приїхали нові експонати – одяг, хустки, вишиті рушники й підзорники. Три хустки, дві спідниці і одна припинда (так у Завтуровому називають фартух) належали мамі Дани Дромашко Анні Смульській 1905 р.н. родом із села Зелена Гута (нині Львівщина). 

«У неї дуже було багато спідниць, корсети носила, кафтани, лейбики... Мамки не стало у 1995 році, і я пороздавала людям, щоб носили…» – розповідає Дана Йосипівна. Ще один спомин про маму – це дві скрині, які Дана Йосипівна привезла зі своєї батьківщини, коли перевозила маму до себе поближче. 

Ми хотіли розпитати про давнину, а сучасні історії жительок Завтурового виявилися чи не цікавішими. Ось Варвара Гриджук – мама семи дітей. Несподівано співає нам три пісні угорською мовою, а потім згадує, як познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

А це Галина Маслова – пересувається з двома паличками, але недавно ніби почала нове життя – онук повернувся з полону! Владислав потрапив до полону у квітні 2022 року під час оборони Маруполя. Професійний військовий, морський піхотинець, еліта!.. 

Завтурівські жінки навчили нас радіти простим речам. Не нарікати на те, що тут немає відділення поштового зв’язку, а дякувати пересувному відділенню за те, що приїжджають раз на тиждень (обслуговуючи десять сіл!). Не скаржитися, що немає асфальту на дорозі, а радіти, що до них приїжджають діти. Любити Інгул, який вже не такий, але ж рідний, бути щедрими і вірними своїй рідній землі.

Вони запрошували приїжджати до них із сім’ями, залишатися з ночівлею. Боляче було як ніколи їхати, усвідомлюючи, що за якихось кілька десятків років Завтурове спіткає така ж доля, як і Любовичку та Фурдієве. Хоча біля Завтурового розташований ландшафтний заказник Монастирище – так зване «місце сили», овіяне містичними історіями та гіпотезами, ми проміняли час, запланований на Монастирище, на спілкування із «Завтуряночками». Монастирище існуватиме ще сотні років, а Завтурове, либонь, ні.

Фото Мирослави Липи