Незвідані скарби Головківки

Головківка Олександрійської громади зустріла нас… підозріло. Шукаючи потрібну вулицю, ми спинилися на роздоріжжі і звернулися до чоловіка, який проїжджав повз на велосипеді. «А ви хто? Звідки? До кого їдете? Вас хтось зустріне?» – посипалися запитання. Стало одразу зрозуміло, що тут живуть люди відповідальні. Після допиту нас таки відпустили, і команда «Баби Єльки», озброївшись диктофонами і фотокамерами, почала досліджувати Головківку.

Де ж ваша баба?

Молоденька яблунька і висока сливка, мов сторожі, виструнчилися по обидва боки від воріт, розпустивши рясне від плодів гілля. За ворітьми – обійстя Ольги і Григорія Братченків, з ними їхня подруга Валентина Гелеверя.

– А де ваша баба? – зустрічають нас на воротях дві жіночки.

– Яка баба?

– Нам сказали, що баба Єлька приїде про щось розпитувати. Ми і вареників наварили. А баби що не буде?

– Так ми ж і є «Баба Єлька»! – сміємося і розповідаємо про себе.

Як смакує Головківка

Зачувши ще на вулиці про вареники, одразу беремося за діло і розпитуємо про місцеві рецепти. Виявляється, Валентина Гелеверя (1949 р.н.) знає чимало рецептів вареників. Варить з різними начинками – терносливом, капустою, сиром, печінкою. А справжнім відкриттям для неї колись стали вареники з піском. «Звари вареники з піском!» – кажуть мені. А що ж таке «пісок»? А тоді мені сусідка підказала (вона 35-го року народження): сало пережарене з мукою, перемелене на м’ясорубку».

Пані Валентина поділилася рецептом хліба своєї мами (Галини Шевкової 1925 р.н.), яка самостійно виготовляла дріжджі на висівках і шишках хмелю.

Про хліб, капусняк, обрядові страви розпитали й у Ольги Братченко (1953 р.н.). Почули нове для себе слово – КАНУН. Так тут звуть коливо – традиційну страву, яку готують на поминки.

Дізналися також ще один рецепт зливаного молока – страва, якою чи не найбільше цікавляться наші читачі в соцмережах:

«Роблять ряжанку (вари молоко, щоб воно було червоне-червоне), добавляють сметану, робиться гарна ряжанка. Зробили пів відра, добавляють сира туди багатенько і ще бутельки два молока свіжого. І оце перемішують. І з чашками стоять – не встигають наливать!» – смачно розповідає Ольга Олексіївна свої дитячі спогади. Саме таке молоко робила її мама.

Самі собі шили

«Бабуся самі собі шили штапельну кофту, швея були. І юпку. Під низом – сорочка довга біла. Навіть білизну самі собі шили! – пригадує пані Ольга свою бабу Горпину (1898 р.н.). – Як я маленька була, вони вишили на домотканому полотні собі сорочку: маніжку, воротнічок-«стоєчка», тут присобрано (показує на комір і пухлики на рукавах. – Ред.) і внизу вишита. І ця сорочка, мабуть, лежала год шістдесят».

Баба Горпина заповідала поховати її в цій сорочці і розказала навіть, що манжети мають виглядати з-під кофти, поділ з-під спідниці, а хрестик лежати на грудях поверх одягу. Так онуки і зробили.

Бабуся Горпина прожила 98 років. Вона і дід Савка мали п’ятеро рідних дітей і одного сироту взяли за свого: Ольгу, Івана, Сергія, Олексія, Павла і Григорія. Жила родина в Попельнастому. Їхні фото є у сімейному альбомі пані Ольги.

«А це мама моя Галина Свиридонівна (1926 р.н.) в Германії була. Коли молодь вивозили, то і її вивезли, – розповідає пані Ольга про остарбайтерське фото. – Ну не в самій Германії, а в Бельгії. Попала до бауера. Хороші люди. Робила на ковбасному заводі, не обіжали там їх, жили харашо. Казала, що дуже добрі люди – жаліли їх, годували добре. А коли сказали, що вже «наші» прийшли і можна було додому, то їм (українкам. – Ред.) страшно було. Хлопці, казала, навіть брали з собою різні речі, майно, а дівчатам жалко було (родину бауерів. – Ред.), бо це ж наче грабувати їх…».

Про те, як жилося по поверненню в союз і як ставилися до таких вимушених робітників в селі і радянська влада, Ольга Олексіївна не знає. Про це майже не говорили вдома, а невдовзі мама померла. Їй було 44 роки.

Окрилена хатинка

За розмовами виявилося, що на зустріч з «Бабою Єлькою» мала прийти ще одна місцева бабуся – Тамара. Але ноги її підводять, а вік не додає сил. Тому вона лишилася вдома. Дізнавшись про це, беремо миски з варениками, старенький магнітофон («Будем музику слухать», – сказав дід Гриша) і всі вантажимося в авто. Одностайним «за» було вирішено їхати до баби Тамари.

І ми не прогадали! Адже наприкінці запорошеної пилом і порослої травою дороги, навпроти поля з сухими соняшниками нам явилося синьо-жовте диво. Це була не хата, а витвір мистецтва, обрамлений соковитими виноградиками, окрилений птахами, що зиркав на нас яскравими очима-віконницями з заростами пишних квітів і буйного хмелю. Дух перехопило!

«Це я все своїми руками зробила!» – розповіла Тамара Шаповал (1935 р.н.), як її маленька хата-мазанка перетворилася на архітектурну перлину.

Мазану рудою глиною хату баба Тамара і її чоловік Павло обкладали декоративною плиткою. Грошей, щоб купити готову, не було. Тому Павло зробив металеві форми, а Тамара з річкового піску сама ліпила плитку з відбитками у формі винограду і крилатих птахів. А потім Тамара Варфоломіївна розмалювала хатину яскравими кольорами.

Для чого був магнітофон?

Ми вже й забули, що таке касети і магнітофон, бо у кожного в телефоні є не одна сотня пісень. Проте заради скарбу діда Гриші нам довелося пошукати того магнітофона. На допомогу прийшла дослідниця народної культури і майстриня Олена Мітюріна. Завдяки їй ми змогли прослухати записи на касетах, які мов зіницю ока береже Григорій Братченко (1954 р.н.). У 1960-х його батьки записали пісні, які зазвичай співали, коли вся родина збиралася разом.

«Мій батько Микола і сам гарно співав, і вдвох з дядьком. А як ще й тітки зійдуться!» – натхненно пригадує чоловік, вмикаючи записи. Поруч зі співами чуємо й веселу, запальну музику. Виявляється, колись записали ще й місцевого баяніста Матвія Кузьменка і його дружину, яка грала… на бубні!

Взагалі пан Григорій виріс у дуже співочій родині. З раннього дитинства він вбирав у себе родинні пісенні традиції і завдяки його пам’яті нам вдалося зафіксувати кілька цікавих пісень, зокрема різдвяних. Була серед них і козацька (!), яку ми почули вперше:

Я сьогодні щось дуже сумую,

Про козацьку я долю згадав,

І про краще життя не забуду,

Що колись я як сокіл літав.

 

Боронив свою рідну Вкраїну,

Від ляхів і від лютих татар,

І тоді про мене слава гриміла,

І не посмів з нас знущатись яничар.

 

А тепер все пройшло, все минуло,

Лиха звістка на Вкраїну прийшла…

(Далі слів не пам’ятає)

Не світлиця, а скарбниця!

 У Головківці ми також відвідали місцеву гімназію. Директор закладу Анатолій Куруп показав шкільний музей – українську світлицю.

«Коли я прийшов сюди працювати, ми кинули клич, і люди почали приносити все, що мали. Наші учні, вчителі, технічні працівники, односельці зносили рушники, сорочки, посуд, знаряддя праці», – розповідає директор.

Очі розбігаються від скарбів у цій кімнатці. Лише рушників, за словами пана Анатолія, тут близько двохсот. «Бачили індустріальні рушники?» – провокаційно цікавиться директор.

Ні, не бачили. Нам такий трапився вперше. На ньому зображена брикетна фабрика, що у сусідньому селі Димитровому (нині Олександрійське), і потяг. Тут працювали сім’ями, цілі покоління мешканців навколишніх сіл. Серед таких «династій» – родина шкільної бібліотекарки Наталі Артеменко, яка знайшла цей рушник серед речей своєї бабусі Марії Рябої (кін. 1920-х р.н.) і принесла його в музей.

«Тут зображено життя нашої родини. Всі (крім бабусі) працювали на фабриці і на ТЕЦ. Три її доньки і мама моя, дідусь, дідусеві три брати, батько. І бабуся все це тут зобразила», – поділилася сокровенним пані Наталя, відкривши світові ще один народний скарб з Кіровоградщини.

 Поміж сотень рушників, сорочок, посуду і реманенту ми побачили традиційну юпку (жіночий приталений верхній одяг). Анатолій Дмитрович пояснив, що у їхніх краях такий вид одягу називають «китайка». Терміном «китайка» у 16-19 століттях називали тафту. З неї шили вишуканий верхній одяг, який був ознакою заможності. При цьому назва «китайка» часто переходила на ті речі, які були відшиті з цієї тканини. На Кіровоградщині ми почули цей термін уперше.

Ця юпка-китайка має багате оксамитове оздоблення, гарно декоровані рукава і прямокутну форму горловини – каре. З дозволу Анатолія Курупа ми взяли її в майстерню «Баба Єлька. Мода», щоб відшити копію. Але, на жаль, досі не вдалося знайти потрібної тканини. Пошуки тривають.

Коні і барині

На одній зі стін світлиці бачимо ще одну цікаву річ і розуміємо – над цим музеєм працювали люди зі щирою душею, свідомі і вмотивовані. А як інакше пояснити, що їм вдалося зберегти скарби, про які люди тільки переповідають, а показати вже немає що. І це стосується не лише речей, а й кулінарної традиції.

– Дівчата, це те, про що я думаю? – питаємо одна в одної.

– Ага! – всміхається у вуса директор.

–  Коні і барині… – видихаємо, роздивляючись старовинні форми для печива.

«Це традиційне різдвяне печиво діти отримували від хрещених, приносили додому, але їсти їх одразу не можна було. Вони мали ніч вдома переночувати цілими і неушкодженими. Це була така внутрішня магія, – тим часом пояснює пані Олена. – Це той спадок, що прийшов до нас з часів язичництва. Магія предків, яка збереглася досі, трансформувавшись під дією християнства».

На запитання, як же правильно називається печиво у формі дівчини – бариШня чи бариня, відповіли, що в різних селах по-різному.

«Існував і рецепт розпису цього печива, – підхоплює Анатолій Куруп. – Брали буряковий квас. Заварювали його з цукром. Він був рожевим. Ще робили сік із моркви, і він давав колір помаранчевий. Сире печиво цими сиропами мазали, а тоді запікали. До готових коників приліплювали вирізані з паперу гриву і хвостик, а до баришні – кучері або косу».

Після маленької кулінарної лекції пан Анатолій веде нас у коридор, де на столі чекає повна таця цього печива! А ще директор гімназії зробив нашій Етнолабораторії щедрий подарунок – копії старовинних форм, щоб і ми могли пекти у Кропивницькому коней і баришень.

--

Для тих, хто вірить нам на слово, що це дуже смачно й красиво, і хоче спекти вдома, маємо рецепт. Записали його від Ольги Братченко, яка замолоду працювала в місцевому дитсадку і пекла це печиво для своїх вихованців: 

«На одну порцію – стакан сметани, одне яйце, масла грам 50. Муки, скільки візьме, соди трошки і солі трошки. Замішуєм, кладем, щоб воно трішки полежало, відпочило, а тоді виробляємо. Видавлюємо форми. Запікаємо і трошки підсушуємо. Ми в садочку таке дітям випікали на свята, щоб вони теж знали традиції. А прикрашали: білок з сахаром змішували, розмальовували, потім в духовочку ставили на трошечки, воно там присихало. Робили з бумаги гафрованої кольорової гриви коникам, бариням квіточки, віночки».

Смакуйте, а ми поки готуємося до нової експедиції...

Автор Світлана Литюк. Фото Олексія Каприці