«БАБА ЄЛЬКА» У КОРОБЧИНОМУ: КОЛИ КЛИЧЕ КОРІННЯ

КОРОБЧИНЕ

14 лютого 2020 р. 122

«Доброго дня, бабунічки!» – «Та які це ми бабунічки, ми ж дівчонки!»

З цього привітання почалася наша експедиція у селі Коробчиному, що в Новомиргородському районі.

Добиралися ми туди довгенько, бо хоч село розташоване поблизу славнозвісного підприємства з видобутку ільменітових руд, дорога туди у мокру погоду доступна лише вантажівкам, які ті руди перевозять. Того дня ми мали нагоду застати і сходку села, на якій за участі нової голови Новомиргородської РДА вирішували проблему доїзду до Коробчиного з Новомиргорода. Та все ж ми обрали для себе цікавіший інформаційний привід – можливість поспілкуватися зі старожилами Коробчиного.

У затишній хатинці з теплою лежанкою, вишиваними рушниками і розмальованою скринею (все, як ми любимо!) того дня нас зустрічали Ольга Ларжевська, Марія Коваленко, Любов Хмельницька, Галина Саєнко. Усі вони зібралися в господині Раїси Андріївної Кожухар, вона й була головною оповідачкою. Від неї та її подруг ми слухали пісні, рецепти коробчанських страв, перекази, легенди, спогади про цікавих людей. Один із них - про відому на все село бабу Оляну, яка славилася своїми вигадками:

«Оох, а як баба Оляна розказувала, як народилася: «Оце тато з мамою поїхали на базар саньми. А тоді їдуть додому, а колесо як одвалилося, та в гречку як закотилося, а мама побігли за колесом, а я й народилася. Та купили тато прядку, прийшли додому, мама занесла ту прядку у хату, а я як вхопилася, та фур-фур-фур, та до вечора цілу цівку напряла». Да, оце баба Оляна як почне розказувать», – сміється бабуся Рая, згадуючи оповідки баби Оляни.

Роздивляючись старі альбоми родини Кожухарів, на одній із світлин ми побачили старого чоловіка, обабіч якого стояло дві красиві жінки. На запитання, хто це, Андреєвна (так вона просить себе називати) розповіла нам моторошну історію, в якій відбилася вся трагедія нашого народу. На світлині її свекор – Сидір Кожухар 1888 року народження. Він – свідок Голодомору – зумів вижити, вибравшись із ями, куди скидали померлих від голоду… У 1933-му році з його сім’ї в живих лишився тільки він і син Дмитро. Раніше від голоду вмерли дружина і донька Настя. У шестирічного Дмитрика вже опухло все тіло, з ніг капала вода, він майже осліп, та ще дихав… Ми подаємо монолог Раїси Кожухар без змін:

«А дід пухлий був, не міг ходить. І приїхали ті, що збирали мертвих, та бачать, що він уже нікудишній. А дід Митю посадив отут на покуті, а там двері запер. І каже, сиди тут. А дід надворі ходив, шукав щось із’їсти. А приїхали ті, шо збирали людей мертвих, а він же ше живий, а вони бачать, шо він нікудишній, безсилий. І взяли його, викинули на гарбу на ту і повезли. І осьо в нас кладбище отут за городами, і вкинули його у яму, там, де багато людей вони скидали. І скидали, розгрузили і поїхали по другіх. А той дід набрав десь сили, нагадав, що в нього у хаті дитина заперта, набрався сили і по тіх мертвецях, по тіх мертвецях і виліз з ями. Пішов додому, подивився: Митя сидить. А він пішов на яр і у яру десь там найшов борсука. Він якось його вбив, чи шо. Викурив, він палив вогонь, задавив якось і цілий день тяг додому його, і вночі тяг. А сили нема, вже обессилений. І тоді почав різать його по куску і варить супи. Кришив бур’яну, лободу, всякі калачики, і того м’яса потрошку. І вони потрошки їли, дід потрошечки-потрошечки Миті давав і сам потрошечки. І так вони стали дужчі, дужчі і вижили, отжили…» Сирпавлович – так на нього казали в селі – місяць не дожив до свого дев’яносторіччя. А для нас став символом нестримної волі до життя.

Попри пережиті трагедії, повоєнне село Коробчине було молодим і гамірним. Працювали важко, та відпочивали весело і гуртом. Коробчанські бабусі по черзі згадують про музиків, які грали після толоки у селі: «Наче зараз бачу, мама моя іде в чоботях хромовіх, а дід Петро цей, Кулик, – жиніх...» – пригадує Галина Саєнко.

«З дідом Гришою ми було тіки де який бал чи на толоці, строяться кажду неділю чи на тижні толоки. Музика, помазали, сіли за стіл, пообідали. Як заходилися співать, танцювать, всігда в нас музикант був»,  – додає Раїса Андреєвна.

– А яка в вас музика була?

– Та гармошка! Труби по свайбах ходили, а на толоку труби не ходили.

Скрипки не пам’ятаю, а гармошка і барабан. Балалайка... – навперебій пояснюють бабусі.

Як і в кожному селі, колись у Коробчиному водилися відьми. Вони зазвичай робили шкоду в домашньому господарстві, найбільше «любили» корів. Історію із «зачарованою» коровою розповіла Галина Стеценко:

«Я ніколи не держала корову, але мріяла, а раніш в колгоспі було таке: якшо жениться і остається в колгоспі, дають корову, телицю тільну, 9-10 курей. От жениться в мене дочка, дають нам корову. Не взять корову? Нє, скажуть люди, що ледачі. А мічта була така. Взяли корову, держать нема де, найшла я хазайку, що ми з нею пополам держимо. Ми туди пашу, ну корова стоїть там. Через 5 місяців жениться син мій, оп’ять дають корову. Приводимо ми телицю, гарна така, біла. Я весь час, як ото люди коло комп’ютера, так я коло неї. Ось отелилася моя теличка, привела телятка, почала я доїть. А вона така тверда, я рук збулася. На роботі сижу, ручка випадає з рук. Прошу я: давайте поміняємо в колгоспі корову, ви ж доїте апаратами. Домовилася з главним зоотехніком. Привели, прив’язали цю корову коло ясел, я вибирать... Зайшла я, дивлюся, ходять вони, ну мені вони не нравляться... Їдь додому, кажу чоловікові, привези сина, чужа скотина за мною не піде, та ше й колгоспна, вирветься і побіжить. Підходить він до машини, а в машині дверці всі закриті, а отакий чорний котяка лежить на сідінні. Він відкрив двері, той кіт утік. А перед цим такі случаї були удома: думаю, перш ніж лягать спать, навідаюся до корови. Вихожу, а корова моя лежить, а цеп знятий коло неї лежить на землі. Думаю, сама, наверно, скинула. На другий день лежить моя корова, жує, а цеп відв’язаний від ясел, наче хтось хазяйнує коло неї.

То як брали другу корову, то дівчата колдували: з-під передніх ніг брали землю, по загривку її сипали по спині, щоб не зглазили. Шпильку прикололи у хвіст корові. Сказали, що той рушник, що на похороні застеляли покойнику дорогу, постелиш на воротях, приведеш додому, переведеш корову через рушник і дальше цей рушник прив’яжи на одвірку, де корова. Ну нічого, обійшлося все».

Та найголовніше, за чим ми приїхали, звісно, пісня. Того дня ми записали не один шедевр у виконанні коробчанських співачок. Домовилися, що навесні зустрінемося ще раз, а до цього бабусям дали завдання: пригадати все, що забули! А між згаданих одна з найкрасивіших ось ця пісня:

– Терен, мати, коло хати,

Цвіт на нім біленький,

А хто любе очі карі,

Бо я голубенькі. (2)

Очі, мої очі,

Я ж на вас дивлюся,

Що на мене люди брешуть,

А я й не журюся. (2)

– Брешуть злїї воріженьки,

Не бояться лиха,

А нас двоє, серце моє,

Кохаймося стиха. (2)

Кохалися, любилися,

Як зерня в горісі,

А тепер ми розійшлися,

Як туман по лісі. (2)

Кохалися, любилися,

Як діточок двоє,

А тепер ми розійшлися,

Та й плачем обоє. (2)

Кохалися, любилися,

Як голубів пара,

А тепер ми розійшлися,

Як чорная хмара. (2)

Моя Олександа Василівна

Ми завжди акцентуємо, що проєкт «Баба Єлька» заснували у першу чергу для себе. Кожен із нашої команди уже другий рік працює насамперед у пам’ять про своїх предків. Не лише бабуся Світлана Буланова баба Єлька (Олена Микитівна Рибалкіна) світить нам по шляху. Є ще багато імен, в ім’я яких (даруйте за каламбур) ми робиму цю справу. У Коробчиному міфічна «баба Єлька» означала ім’я баби Шури, бо саме тут жили мої предки – родини Стоянових і Мушкетів.

Фотографію своєї прабабусі я випадково побачила в альбомі Раїси Кожухар. Цю мить важко передати словами. Я показала альбом із запитанням: хто це? І всі бабусі в один голос промовили: «Олександра Василівна!». А потім почали вияснювати, чия ж я онука і донька. Моя прабаба Шура була шанованою в селі вчителькою. Після того, як вона отримала похоронку на свого чоловіка (Дмитро Стоянов загинув у березні 1942 року), все життя присвятила школі. У її хаті на місці ікон висів портрет Шевченка... Від неї в нашій родині зберігається кілька родинних світлин, книжка з українськими загадками і старезний Кобзар.

«А ви б могли показати місце, де стояла хата Олександри Василівни?» – запитую я в надії пройти тією ж стежкою, якою ходили мої предки.

«Та вона й досі стоїть, оно майже поряд» – приголомшують мене бабусі. І ось через годину ми всі опиняємося на подвір’ї, де я була лише раз. Тоді хата була вищою, дерева тоншими, а мені не було й року. Нині цю хату використовують як склад. Та тішить, що вона стоїть, хоч уже з майже розваленою піччю та без вікон, та все з тими зеленими сторічними віконницями. Як пам’ятник зниклим українським селам, я німий свідок зміни поколінь, як нагадування про те, що кожен має вивчити і докопатися до свого коріння, щоб внутрішній фундамент не зникав, коли зникають фундаменти хат...

Напитися чаю і виспатися

Дізнавшись, що «Баба Єлька» цікавиться вишивками, після гостин у Раїси Кожухар нас запросила до себе Марія Коваленко. Бабуся приголомшила з перших хвилин нашого перебування у її хаті, вставивши у сучасний програвач з колонками… маленьку флешечку і увімкнувши на всю хату романс у виконанні Олександра Малініна «Очи чёрные».

«У нас тут люблять музику», – з гордістю каже вона і полишає нас, щоб знайти і показати вишиті рушники. Оглядаємося і, піднявши голову, знову клякнемо – зі стіни за дійством спостерігає Шевченко…

Все ж між співом Малініна і бабусі Марусі ми обираємо, звісно, друге, тому просимо вимкнути музику і заспівати нам коробчанської.

Марія Федорівна зізнається, що знала десятки пісень, та багато вже позабувала… Одну з них, яку співала їй мама, все ж вдалося пригадати:

Ой насадю хмелю високого,

Та й накличу роду далекого. (2)

 

За багатой сестрой коня пошлю,

Бідній вдові-сестрі перекажу. (2)

 

А багата сестра з дукачами,

Бідна вдова-сестра з діточками. (2)

 

А багато сестра за стіл сіла,

Бідна вдова-сестра не поспіла. (2)

 

А багатій сестрі дали рюмку,

Бідній вдові сестрі нема й думки. (2)

 

(далі забула)

 

Більше всього бабуся Маруся хоче не співати, а пригощати. Виносить десь із хованки пухку хлібинку і шкаліка: «Ви ж не пили осьо ніде, хоч попробуйте!» – ми сміємося і вже хочемо запитати рецепта і хліба, і шкаліка. Аж ось нове враження – у жмені нам насипають бельгійських шоколадок. Виявляється, син бабусі Марусі живе в Бельгії вже понад десять років, та бабуся не відчуває себе одинокою – на стінах поміж фото батьків ясніють усміхнені обличчя онуків і правнуків. Хата Марії Коваленко вражає своєю чистотою і кольоровою гамою (як і десятки хат, які ми бачимо в експедиціях, де пахне теплом від печі чи плити, дровами, внесеними з морозу). У цих красотах слухаємо спогади бабусі Марії про важке дитинство, про сім класів школи, про мрію напитися чаю і виспатися…

«Та шо ж ходить до школи, як не було в шо вдіться. Голі ходили, нам школа купила куфайку одну і валянки, чоботи кирзові. І зробили так, що я ходила зранку, бо я менша, а старша сестра після обіду. Якщо я десь загулялася, не дай Бог, то вже всьо, буду бита сім раз», – згадує бабуся.

«А голод 47-го пам’ятаєте?» – «Помню, шо не було шо їсти. Я оце, вірте мені не вірте, я думала, що я вік не висплюся і чаю не нап’юся, бо не було тоді даже чаю. З буряка ми натерли, а тоді мама оце в казан, водою заливає, в піч ставляє, і воно вариться. І серед хати солома була постеляна і серед хати оце ми сидимо коло того. А миска була така здорова одна і оце час. А хіба нап’єся ложкою. Одне засуне, вип’є. З буряка, чуть-чуть солоденьке воно, оце таке було. А спать, то це я думала, що я вік не всиплюся… Було рано корову гонить, а мама хліб пекла в колгоспі…»

Фронтовий акордеон як спогад про батька

Галина Федосіївна Саєнко прийшла на «збори» із «дівчонками» із двома збірками українських народних пісень, які дісталися їй від батька. Вдома вона зберігає трофейний акордеон, який той привіз з фронту розібраним у мішку. Батько тривалий час був вчителем музики у місцевій школі, тож любов до пісні у Галини Федосіївни від нього. У дуеті з бабусею Марусею вони заспівали пісню «Ой п’є козак, п’є»:

Ой п’є, ой п’є,  козак п’є

 

Ой п’є, ой п’є  козак, п’є,

В його, в його гроші є,

За ним, за ним його рідна мати

Дрібні, дрібні сльози ллє. (2)*

 

– Ой си, ой синочку мій,

Дити, дитино моя,

Покинь, покинь горілочку пити,

Бо про, бо проп’єш коня. (2)

 

– Ой ма, ой мамо моя,

Не по, не покину я,

Не покину горілочку пити,

Бо со, бо солодкая. (2)

 

– Ой си, ой синочку мій,

Дити, дитино моя,

Покинь, покинь дівчину любити,

Бо не, бо недобрая. (2)

– Ой ма, ой мамо моя,

Не по, не покину я,

Не покину дівчину любити,

Бо хо, бо хорошая. (2)

У Трояновому вже не співають…

«А покажете свої альбоми?» – запитуємо в Олександра Гордійовича Кондратенка із села Троянового. До нього ми приїхали з надією записати пісні, які він колись виспівував у молодості (так нам порадили в Коробчиному). Та дідусь не зміг пригадати жодної, натомість виніс із іншої кімнати три папочки із файлами, в яких дбайливо зберігаються копії старих світлин, де зображені жителі села Троянового.

75% населення цього села вимерло в часи Голодомору, 18 сімей врятувалися, виїхавши на Донбас. Нині в Трояновому живе 35 осіб, а про те, що тут колись вирувало життя, створювалися сім’ї, була робота, свідчать фундаменти хат і рештки клубу навпроти двору Гордійовича. Колись він працював завклубом, разом із трьома братами виспівав не одну сотню пісень. Тепер ці та інші пісні – лише у спогадах тих, хто пам’ятає його молодим.

Фото Ігоря Крушеницького