Життя і його уроки. Експедиція “Баби Єльки” на Голованівщину

Майже двісті кілометрів довелося здолати команді Бабі Єльки для того, щоб потрапили у квітучі села далекої Голованівської громади. Це була 104-та експедиція, яка дала нам більше, ніж ми сподівалися, і поповнила не лише нашу скарбничку «архівів спогадів», збірку рецептів, фонди Етнолабораторії, а й відкрила мудрі життєві уроки.

СПІВОЧА БАТЬКІВЩИНА З НОВОСІЛКИ

На застеляному смарагдовим споришем подвір'ї бавляться смугасті кошенята. Одне з них зловило мишу і тікає від решти хвостатих. «Кошенят вам не треба?» – одразу цікавляться господарі Галина Сігіда (1942 р.н.) та Володимир Бомба (1939 р.н.). На запитання про те, хто в сім'ї головний, чоловік миттєво вказує пальцем убік жінки і додає, що дуже її кохає. Вони разом уже 54 роки.

Пан Володимир – колишній військовий, моряк, на що досі ефектно вказує його міцну статуру та гострий погляд – до розмов неохочий. «Зате як співає!» – підказує донька. Пісні будуть попереду, а доти розпитуємо пані Галину про життя біля села.

Народилася Галина Іванівна під звуки канонад Другої світової. У дитинстві у неї на шиї виник нарив, і вона страшенно кричала від болю, плакала. Її мама Юля Шарган (1923 р.н.) за порадою німецького солдата звернулася до польового лікаря. Занесла йому курку та яйця, а той вилікував дитину.

«Не було у нас тих тіліфонів, комп'ютерів, що зараз. Ми весь час на вулиці були. Якщо не робили, то грали у довгого батога (кого дістане), у цятку (наздоганяли один одного), у камінці (треба було так підкидати камінчик і, поки він летить, схопити другий)».

Після війни люди у Новосілці, як і скрізь по Кіровоградщині, пережили неврожайне літо та голод 1947-го.

«Бур'ян їли, гнили картопля. Ляпацики з лободи мама ліпила, тоді запікала, і ми таке їли, – пригадує пані Галина, – Було в селі три колгоспи: імені Сталіна, імені Комінтерну та Кагановича. Коли їх об'єднали до одного «Колгоспу Червоної армії», то стало легше жити. Почали щось потрошки давати на трудодень - якоїсь пшениці, ячменю, жита жменя. Так виживали люди».

Також Галина Іванівна поділилася спогадами про свого діда, який був змушений віддати до колгоспу все майно, нажите важкою працею, бо відмова загрожувала «висілками»:

«Забрали все в колгосп. Скотину (коней, корови), реманент, який був (плуги, борони – все!). В діда не залишилося нічого! – каже жінка і додає про власний колгоспний досвід. – Була облікова книжка, і оце там писали, що сьогодні ти заробила 1 трудодень, 0,5 трудодня. А на нього ж – нічого. Ось оформлялася на пенсію, то мені ті роки не ввійшли. Там нема що рахувати, вони ж пусті!».

А на підтвердження рівня життя колгоспників розказує народного віршика:

«Спина гола, срака гостра,
Так і видно, Що з колгоспу!»

Та попри складне життя, пані Галина і її родина зберегли гарне почуття гумору і життєвий оптимізм. Вони з чоловіком наспівали приспівку, за яку в радянські часи можна було «загриміти» десь в Сибір, на Колиму, але вона яскраво відображає реальне життя в часи сталінізму:

«Ой ти Сталін-сталіночку, дай полотна на сорочку!
А ти, Гітлер, дай нам мила, бо вже воші мають крила!».

Окрім цього, звучали ще глибокі, змістовні і милозвучні народні пісні. Співали у чотири голоси – батьки і дві дочки, – витягуючи один за одним слова і куплети, які передаються в цій родині з покоління в покоління.

Летіла зозуля
Та й стала кувати,
Десь мого милого
В цей день не видати. (2)*

Десь мого милого
В цей день не видати,
Повів до Дунаю
Коня напувати. (2)*

Повів до Дунаю
Коня напувати,
На жовтім пісочку
Два слідочки знати. (2)*

А перший слідочок
Коня вороного,
А другий слідочок
Миленького мого. (2)*

Піду я в садочок
Та й зірву листочок,
Прикрию, пристелю
Милого слідочок. (2)*

Щоб вітер не звіяв,
Пташки не збродили,
Щоб мого милого
Другі не злюбили. (2)*

А вітер ізвіяв,
Пташки ізбродили,
А мого милого
Другі полюбили. (2)*

(Останні два рядки кожного куплету повторюються двічі.)

Господарі кажуть, що раніше часто співали – і родиною збиралися, і з сусідами вечорами. А замолоду обоє ще й на танці ходили. Танцювали польку на сім пілок, польку на два боки, карапет і вальс-бостон (в інших громадах наші респонденти не згадували про вальс). А зараз якось не до пісень і танців. Не лише через поважний вік. Перемоги хочеться. І миру.

Згадуючи молодість, Галина Іванівна дістає сімейні альбоми. Тут і її батьки, і односельці, і вони з чоловіком ще молоді і завзяті.

– Це хто? – питаємо, переглядаючи фото молодиці в красивій вовняній хустці з пишними квітами.

– Та я ж! – відказує пані Галина.

– Яка у вас гарна хустка була!

– Чого це була? Вона і зараз є. У мене багато хусток було. Любила це діло, – сміється. – Спекулянти колись їздили по селах, продавали всяке, то я хусток купила.

Дочка виносить з хати мамині хустки – чорну, в якій сфотографувалася замолоду, і білу – святкову. Галина Іванівна пропонує приміряти і показує нам, як раніше жінки зав’язувалися. Хустки свої вона береже – колись передасть дочкам, а поки лежать акуратно в «шифанері».

Наостанок пані Галина пригостила нас пухкими рогаликами з домашнім сиром і поділилася рецептом, який вже перекочував на інтернет-сторінки «Смачної Кропивниччини».

Ми вже прощалися, коли жінка раптом спитала: «А хочете побачити хату баби Варки?». Як тут відмовитися?! Охайна вибілена хатка притулилася на подвір’ячку позаду будинку Сигиди. Між цими двома обійстями навіть паркану нема, бо ж родичі тут жили.

Баба Варка – Варвара Аданюк – прожила 92 роки. Вона ще встигла побачити своїх внуків і розказати їм про власну молодість. Дочка Галини Сигиди – Катерина Бомба (1972 р.н.) пригадує:

«Я мала була. Баба Варка розказувала, що ходила на панщину, пан платив по 5 копійок в день і музику наймав. «Було так весело», – казала баба. А нам же у школі розказували, що пани так експлуатірували людей! Думаю, Боже, як це баба пам’ятає ту панщину і так легко розказує про панів, і що їм було весело!? Мені було це дивно!»

І нам дивно, як радянська влада десятиліттями переписувала нашу історію, створюючи вигідний їй паралельний всесвіт у головах українців.

ВЕСІЛЬНІ СКАРБИ

Село Молдовка не стояло у графіку експедиції «Баби Єльки». Проте напередодні поїздки виявилося, що у цій мальовничій місцині стоїть батьківська хата Віти Тернавської – консультантки Голованівського центру професійного розвитку педагогічних працівників. А в тій хаті – старовинні фотографії, рушники і весільний вінок.

Акуратна хатинка з витонченими жерстяними водостоками по кутках притулилася між крислатими горіхами і рясними вишнями. Віта Тернавська каже, що провела тут щасливе і світле дитинство, бо мала чудових бабусь і дідусів. Вказує рукою на батьківський будинок і зазначає, що її дід по татовій лінії Іван Карпович Рябов був жестянщиком і всю цю красу своїми руками зробив.

Його дружина Надія Карлівна за національністю була чешкою. На жаль, пані Віта не зафіксувала історію її еміграції в Молдовку, однак знає, що це сталося приблизно на початку 20 століття. Жінка показує нам рушники баби Надії, дбайливо збережені до нашого часу. На них «квітнуть» яскраві квіти у вазонах і «голубляться» пташки. Здається, ось зараз вони махнуть своїми блакитними крилами і зірвуться з полотна ген у далечінь. Так, Надія Карлівна була вправною вишивальницею! А ще вона тримала овець, сама сукала вовну і в’язала внукам теплі шкарпетки.

З теплотою пригадує пані Віта і пращурів по маминій лінії. Її дідусь Василь Рудик народився в сімʼї священника і мав 11 братів та сестер. Його поважали в селі, бо ж він був освіченою людиною – вмів читати, писати й рахувати.

«В нього була сама крайня хата в селі, а біля хати був дуже великий вишневий сад. Він завжди сидів на пеньочку, в картатій сорочці, сивий. В нього завжди було по 10 копійок. Коли ми приходили з братом, він завжди давав нам на цукерки. Це дуже великі гроші були. Дитинство було світле, тому що ми були оточені любовʼю не тільки батьків, а й наших дідусів і бабусь», – пригадує Віта Володимирівна, гортаючи сімейний альбом.

Серед родинних фотографій – весілля її батьків Володимира та Олени, які одружилися у 1964 році, а також тітки Галини Рябової й Олександра Рудика, які побралися у 1955-му. Пані Віта зберегла не лише світлини, а й обидва весільних вінки, які, не вагаючись, передала на збереження та реставрацію в Етнолабораторію «Баби Єльки».

Один з них (Олени Василівни Рябової, в дівоцтві Рудик, 1944 р.н.) вже перебуває на реставрації. Як охарактеризувала його майстриня Олена Мітюріна – це яскравий елемент культури Східного Поділля, куди етнографічно належить Голованівщина.

ЖМЕНЬКА ЗЕМЛІ

Дорогою з Молдовки Віта Тернавська запропонувала поїхати повз сільське кладовище, де показала команді «Баби Єльки» незвичайний пам’ятник, встановлений на честь жителів Голованівщини – братів Тарковських.

У Матвія Тарковського було шестеро синів – Семен, Кіндрат, Михайло, Борис, Юліан й Іван. А під час Голодомору він взяв на виховання ще й сусідську дівчинку, чиї батьки померли. Радянська влада зробила з нього куркуля, бо мав добру хату на 5 вікон і господарство. Його дім перетворили на контору, а Матвій з синами збудували новий. Усім синам дав освіту й гідне виховання. А коли почалася Друга світова, то всі брати Тарковські пішли на фронт.

Коли Семен Матвійович повернувся додому (у 1946 році після радянсько-японської війни), він дізнався, що четверо його братів загинули. Семен узяв під опіку їхні осиротілі родини і… вигадав власний спосіб вшанувати пам’ять загиблих.

Він знайшов місця поховання своїх братів (Кіндрата – на Одещині, Михайла – в Криму, Бориса – в Тульській області, Юліана – в Угорщині), зібрав по жмені землі з їхніх могил і зсипав до однієї капсули. У рідній Молдовці чоловік поставив пам’ятник братам Тарковським, у який і вмурував цю капсулу. Він і донині височіє у першому ряду на кладовищі в Молдовці. Поряд поховані їхні батьки – Матвій і Марія. А коли серце Семена Матвійовича зупинилося, він також знайшов спочинок біля своєї родини.

Сьогодні цей пам’ятник нагадує не лише про ціну війни і перемоги. Він нагадує про те, скільки втратила Україна і українці, будучи заручниками російсько-радянської окупаційної системи, коли хохлів не вважали за повносправних людей, не поважали, не цінували, знищували і власними, і чужими руками.

Це життєві уроки, які ми не вивчили вчасно.

Ініціатива «Стань агентом Баби Єльки» реалізується громадською організацією «Баба Єлька» завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні».

Текст Світлані Листюк. Фото Олександра МАЙОРОВА