СТАВИДЛА, ХАЙНІВКА ТА ЇХНІ КОШТОВНОСТІ

СТАВИДЛА І ХАЙНІВКА

20 грудня 2019 р. 249

Владислав Володимирович Кивгила – ставидлянський сільський голова – про «Бабу Єльку» дізнався на Дні сусіднього села Розумівки (восени ми привозили туди мандрівну фотовиставку «У пошуках рідної пісні»), тож довго не довелося пояснювати, хто ми і звідки. І от наприкінці теплого грудня ми знову вирушили в Олександрівський район – у села Ставидла і Хайнівку, щоб дізнатися, які тут співають пісні і варять борщі.

 

 Джерело тепла в кабінеті сільського голови – тепла груба. Приклавши руки до побіленої стіни (як колись у бабусі!), ми дізнаємося ставидлянську статистику: населення села становить 285 осіб, до школи ходить 38 діток, до садка – шестеро. За чотири роки в селі відремонтували дорогу на п’яти вулицях, придбали шкільний автобус, найближчим часом планують відремонтувати пам’ятник героям України усіх часів...

Щодо назви села, то є дві версії. Згідно з першою, Ставидла – це лексикалізована сполука «став видно», згідно з іншою, назва походить від образу, який формують два стави (ніби вилка).

Разом із сільським головою ми їдемо до Хайнівки, що за три кілометри від Ставидла, тут ще «живі» дві хати, в одній із них порядкує 80-річна Тетяна Чумаченко, яку в селі називають «медичка» через те, що багато років працювала у місцевому ФАПі.

Хайнівка жива

80-річна Тетяна Андріївна Чумаченко (у дівоцтві – Голинська) – одна із двох жителів села Хайнівки, що за три кілометри від Ставидла. Вона зустрічає нас як рідних дітей, і з перших хвилин спілкування ми розуміємо, що натрапили на скарб. Трохи соромлячись і віднікуючись, бабуся Таня все ж всідається на своїй «діжурній кроваті» і дає нам довге інтерв’ю, в якому розказує про все, що нас цікавить: дитинство, молодість, голодні роки і роки війни...

«Сюди ворон кості не заносить, а ви приїхали!» – каже вона, щиро не розуміючи, чому ми в захваті від таких звичних для неї речей: рушників над великими фотографіями предків, спогадів про те, як до неї женихався чоловік Сергій, яким було весілля, які пісні співали, що готували на «свайбу», що і як вона готує зараз. Бабуся Таня має трьох доньок, кожна щороку намагається забрати маму до себе, та Тетяна Андріївна впирається і стереже свою Хайнівку на карті Кіровоградщини, виглядаючи онуків, збираючи родину на свята. З нагоди свят розтоплює піч у літній кухні, тушкує відровий казан картоплі, пече хліб. До речі, від бабусі Тані ми записали два цікаві рецепти. Один – «квасяного борщу», інший – пісних голубців. «Квасяний борщ» нам пощастило спробувати на смак.

«Берете сахарні буряки... – починає пояснювати бабуся Таня, човгикаючи до відрової каструлі, укутаної ковдрою. – Щас я покажу, трошки зберу осьо. Так, осьо гніт. Осьо дивіться, буряки. Це сахарний, а це вже осьо вінігретний. А там на спід я положила три головки капусти, а це зверху оце ж накидала оцих буряків. Щас я попробую, підождіть». Бабуся Таня збирає рукою білу цвіль і набирає кружкою квасу: «На, попробуйте, який квас, ну він ще не вкис. Він буде солодкий, такий аж кисло-сладкий. Добрий, ох і добрий». Ми по черзі прикладаємося до кружки. Справді, «добре».

Інший рецепт ми записали вже сидячи за столом (це була обов’язкова умова для того, щоб отримати хайнівські рецепти). Отже, рецепт голубців.

«Наприклад, хто варить голубці з пшона? В основному з рису. Це в нас як Панасій Розумняк помер і його хоронили в четвер, а в неділю була Паска. Приходять наші люди і кажуть: а що ж ви будете батюшці давать? Він же не їстиме. Кажу: «Ганю, у вас є капуста кисла?». Вона каже: «Єсть ще».

Промить пшоно, туди кубіками нарізать картоплю, порізать міленькими кубиками цибулю, о, і все, оце така начинка. І тоді вариш, оп’ять же ж, зливаєш ту воду. Часник труть, заминачка отака була, макітерка… І поливаєш часником і олійкою. Та оце ж ми так зробили. А батюшка не прийшов, то ми йому не давали цих голубців, а своїм людям давали із м’ясом, чо це ми будем... А тоді я на другий день поїхала отчоти здавать, а вони понесли снідать. А потом як дев’ять день справляють, а я кажу: дівчата, а де це ви голубці діли? А там у нас тьоть Саня була, то вона каже: «Взяли ж ми ці голубці, що з м’ясом, і взяли ці голубці, пісні. Так ті голубці, що з м’ясом, лежать. А ці всі поїли, каже».

Повертаємося до розмови про життя в Хайнівці пів століття тому. Традиційно розпитуємо, у що вбиралися в цьому селі. Бабуся Таня розповідає, що її мама вишивала «малороски» – традиційні жіночі довгі сорочки. Спідниці носили довгі, з поясом. Заміжні жінки носили очіпки, а зверху кутали хустку.

– А взимку що вдягали?

– А взимку плюшки носили чи такі даже пошиті із сукна.

– А як вони називалися? Свитки?

– Нє, ооо, дєтка, свитки не такі, ооо…

– А ви їх застали?

– Аякже! І кожухи, і свитки. Тоді даже вкривалися кожухом або свиткою. Тоді ще одіял не було оцих ватних. Чим ми на печі вкривалися? Га? Як розказать, як я прожила…

А ось спогали про обряд весілля: «У суботу – дівич-вечір. Приходить молодий, розчісують косу, дружки співають пісень… У неділю ідуть вінчаться, а після вінчання заходять до молодого, там снідають. Потом молода йде додому з дружками, а він перегодя бере уже своїх боярів, свашок, світилок і приходить з гільцем. І в молодої на столі своє гільце, а біля неї стоїть брат чи сестра і продають її. Викупляють молоду старости, а бояри з дружкою за гільцем, щоб своє поставить, а те прибрати. А тоді вони сідають на місце, молодий коло молодої. У неділю вдень музика надворі грає, і все село приходить і танцює, гуляє. А вже на вечір приходять тільки приглашоні. А тепер же ж такого немає, тепер тільки по-новому».

А тоді ми спитали у бабусі Тані, чи є у неї скриня, і вона повела нас у «ту половину» хати – холодну, де на сервантах виставлені листівки з привітаннями, скляні статуетки, а на стінах  – вишивані і мальовані сільськими майстрами картини. Бабуся Таня згадує, що десь на дні цієї скрині має лежати старе полотно, ткане ще її бабусею, теж Танею.

«Подарить?» – запитує в нас, і ми стрибаємо до стелі: «Подарить!».

Ще від бабусі Тані до музею поїхав шматок домотканої рядюшки і чавунець..

Прощаючись із бабусею Танею, ми вирішили пройтися селом. «Походіть, там в одній хаті навіть фотографії є», – дозволив нам сільський голова Владислав Володимирович.

І ми пішли... По селу, де колись «живими» було 130, а нині лишилося дві хати.

Бабуся Таня, стоячи посеред порожньої вулиці, гукала нам услід: «Оно там жили Кравченки, дід помер у 87-му (ми побачили на стіні відривний календар, остання сторінка в ньому датується 87-м роком…). А там далі хата – то найстаріша в селі, я осьо вам розкажу. Може, вам дать мішок сахарний для глечиків?»

Заходити в хату, в якій вже давно немає дверей, але в якій і досі лежать на долівці розсипані фотографії, більше ніж моторошно. Бо це ніби увірватися в чиюсь душу, з власними таємницями і задавненим сумом.

Хоча ми не записали в Хайнівці жодної повноцінної пісні, але знайшли набагато більше. Наприклад, весільний восковий вінок і два вишивані рушники (у болоті і павутинні, але це не применшило їхньої цінності для нас). Знайшли глечики, горщики, лопату для хліба, ослінчик, десятки фотографій, листів… Усе це нас чекало у відчинених для вітру і випадкових відвідувачів-диваків будинках.

Ті хати і ті світлини снилися нам ще кілька днів, а в голові і досі крутиться запитання: «Чому ж їх лишили отак, на розтерзання мишей, вітрів і часу?». Мабуть, щоб їх колись знайшла «Баба Єлька».

Ставидла

Перше, що кинулося в очі по дорозі із Хайнівки, крім, звісно, десятків покинутих хат, це неймовірної краси природа. Того дня нам пощастило – сонце висвячувало вкриті памороззю поля і дерева, все навколо тихо виблискувало, і покинуті вулиці не здавалися такими моторошними, якими вони могли б бути при іншій погоді.

У Ставидлі ми побували в гостях у Анни Голуб 1928 року народження. Бабуся – передплатниця «Нової газети», живе сама, але в її хатинці, збудованій сто років тому, тепло, затишно й ідеально чисто.

Ні рушника, ні сорочки від своєї мами у бабусі Анни не збереглося – усе вона була змушена обміняти на бодай якусь їжу під час Голодомору 33-го, щоб прогодувати дітей. Бабусі Анні тоді було п’ять років, відчуття голоду пам’ятає і досі.

– «Ох, як їсточки хотілося, Боже мій... Було у яслах варили там якусь бурду.

А тоді мерли діти… Жили на хуторі Маючі, називали їх, там було сім душ.

Дєвочка вмерла з голоду, голова отак висить, а ножки тянуться… Баба Христя оце ж несе її десь положить. На ходу мерли, на очах у мене. А у нас була добра корова. І того, оця корова…».

– Що ви їли? Як вижили?

– А я ж тобі кажу, було золото в мами, було здоровий хрестик, сережки, кольца, було усе, виносив батько у Кіровоград, здавав, то оце так жили. Де яка подушка, оце міняє. А на чому спали? На печі, драні куфайки, ой, хай Бог милує. А тоді война, і так мої молоді годи пройшли.

– А що люди їли? Інші, в кого не було корови?

– А було достає щось мама, брат цього, 32-го году, то це ми ще малі, то все ж вона достає, батько, вона.

– А у вас забирали їжу?

– Тоді все забирали.

– Багато людей умерло в селі?

– Багато.

– Не знаєте, скільки?

– Не скажу, стіки, ну оце Маючіх сім душ дітей і всі померли. Я їх чось помню. На ходу люди мерли, на ходу.

– А кого звинувачували?

– Я вже не скажу.

– Що їли найчастіше?

– Що їли? І листя разне, шось сушили, шось мололи. Ах, ох, лучче не нагадувати. Це ж було отуто пшениці, скосили, я вже піду і то гонили. А все рівно побіжу, трошки колосків назбираю, потру і трошки поїмо. Було все, поміняли на шо-небудь, шоб аби їсти, вижить.

Зате власних рушників Анна Голуб навишивала за своє життя чимало. Усі вони – ретельно вибілені, накрохмалені, ніби чекали, поки їх роздивлятимуться гості. Звісно, до музею «БЄ» поїхав один із найкращих витворів бабусі Анни…

Ми поверталися до Кропивницького із превеликим сумом. Із Ставидлою все буде добре, це село любить занадто багато людей, щоб воно зникло. А чи вистачить любові однієї бабусі Тані, щоб втримати в живих Хайнівку..?

Фото Олександра Майорова